У кожного блог, то щось своє. Хтось пише останні новини світу, хтось постить цікаві фото та відео, а хтось, як я, пише те, що не можна розказати комусь
Не знаю чому, але останнім часом блог втратив для мене важливість
Можливо, море-літо-друзі-подорожі й всіляке таке, або ж я сама закрила в собі чакри " поганого настрою та самонавіювання смутку", не знаю.
Якось липень-серпень пройшли швидко, безболісно. Було купа відривних емоцій : франко-фест, море, поїздки... Кожень день приносив щось нове, але інколи під вечір крило.
І ніхто в тому не винен, сама я,САМА Я!!
Якщо мені трохи погано чи сумно я люблю себе добити,ну таааа, як же не так
Включити найсумніші пісні, пов'язані з чимось, старі фото чи переписки. Повний букет,щоб зіпсувати собі вечір-ніч-сон
А потім ми ще скаржимось, що щось не так. Та ще би! Хто винен у тому, як не ми самі?
" Я не можу то забути, воно не відлягає"-, адже казати таке друзям куди легше, ніж реально тверезо подивитись на ситуацію й побачити, що все давно не так.
Ми не маленькі діти, коли за нами мають бігати та казати про прогалини. Ми маємо самі усвідомити, що життя класне, але непередбачуване.
І робота буде важкою часом, і друзі зникатимуть, і кохання не буде таким  кольоровим.Все матиме свої відтінки ( чомусь у голову одразу прийшла книжка " 50 відтінків сірого", але менше з тим)
Отже, треба дорослішати. Неважливо, як саме цей етап пройде. Так, буде болісно й прикро. Але інакше не можна.
Чи жити в барвах радості, не помічаючи банальної брехні краще??
Не знаю, але я подорослішала. Стала адекватніше реагувати на речі.
Знаєте, й з'явився зміст фраз " Лучше одной, чем с кем попало"...