"Не вірю. Не сподіваюсь. Люблю"

Нещодавно я закінчила читати книгу Сесилії Ахерн « Не вірю. Не сподіваюсь. Люблю».
Вона нереальна!( це єдине, що я можу сказати про неї) Вперше в житті я не хотіла зупинятися, читала із захватом та сподіваннями. І вперше плакала, коли книжка закінчилась, а разом із нею й та історія

Не знаю чому, але вона мене розчулила , пробрала до самої душі. Письменниця в дрібницях описала листування двох людей, починаючи від дитинства до старості. Показала, як шалене кохання може витримати будь-які перепони на шляху до вічного щастя… Знаєте, я певна, що кожному треба знайти таке щире та світле почуття, яке буде відображуватися в іншій людині.

«Я стала понимать, что дом — это не место, не здание, а ощущения и состояние души. В моей квартире может быть идеальная чистота и комнатные растения на каждом подоконнике, коврик с надписью «Добро пожаловать» перед входной дверью, я могу надеть фартук и напечь пирогов, но уюта от этого не прибавится. Я ведь знаю, что всё это временно, и рано или поздно мы уедем отсюда.»

«Это было как смертный приговор: знать, что я никогда не смогу обнять тебя, никогда не смогу рассказать тебе, что же ты для меня значишь.»

«Новый день как новое испытание, с более усложнёнными правилами и большими ставками на удачу.»